Александр Фредро

Драматург-реаліст, місце якого в польській літературі ХІХ століття дуже своєрідне. Його творчість не була пов'язана з романтизмом, що панував у Польщі в 20-30 роках ХІХ ст. Він наслідував та доповнював реалістські драматичні традиції польського класицизму. В своїх творах Фредро відтворював побут та характери польської шляхти в тодішній Галіції, де письменник провів практично все життя.
Свої комедії " Пан Гельдхаб" (Pan Geldhab. 1818) , Чоловік та жінка", "Панянки і гусари", "Новий Дон Кіхот", "Пан Іовяльский" (Pan Jowialski. 1832), "Жіночі обітниці", "Помста" (Zemsta. 1834), "Пожиттєва рента" і інші, Фредро написав в період 1818—1835 р.
Після тривалої перерви в п'ятдесятих роках він знов повертається до літературної творчості, але цього разу з набагато меншими успіхами. Фредро належав до галицької шляхти. Його дворянський статус не пов'язував його з жодним визвольним чи революційним рухом, більше того в своїй творчості письменник не ставив питань будь-якої боротьби. Самі різні сторони життя галицької шляхти - її майнові чи сімейні стосунки, смаки, взаємовідносини з австрійською владою, - знайшли у Александра Фредро яскраві і правдиві, повні гумору відображення.
Твори Фредро відзначаються винятковим багатством та різноманітністю персонажів. Волокітники, сутяги - пліткарі, модниці, кар'єристи та романтичні мрійники - всі вони разом якби створюють колективний портрет провінційного шляхетського суспільства. Майстерність комічної інтриги, образність мови та влучність віршованих висловів обумовили виняткову сценічність комедій Фредро, їх широку популярність, що збереглася до наших днів.
Джерело: / http://culture.niv.ru/doc/literature/world-encyclopedia/338.htm

В останньому Ви можете переконатись самі прочитавши його твори.
Маловідомий твір у вільному перекладі читайте тут. -)

Z pamiętnika Dziadka Hilarego Rębajły – „KRÓLEWNA PIZDOLONA”
Александр Фредро
З пам’ятника дядечка Хіларего Ребайли
Байка про трьох братів та чарівну королівну

«Королівна Пиздольона»
 

Морок, вечір,
Бабця при каміні сива,
Щось белькоче, й пальцем кива.
Ніс гачком і окуляри,
Очі мала як в примари.
Щось старенькій пригадалось,
Як замолоду давалось,
А згадати є причина,
Бо й вона була дівчина,
І давала не одному,
Зо пів віку певне тому.
***
Що красива, нема сили,
І за те її цінили,
Бо навчила сраку голу,
Сто дукатів брать зі столу,
Задом дужим, ніби з гіпсу,
Їх тримала як в долоні,
У вплеканім своїм лоні.
***
В замках була королівських,
І генделиках жидівських,
В рестораціях, борделях,
На столах і на постелях,
Радо там її гостили,
Що вже хвита має сили.
Пані була із газартом,
То ж дукати рахувала,
Скільки тита забирала.
***
А зосталось лиш згадати,
Нема більше кому дати.
Спогад залишилась купа,
Не той час, і не та дупа.
І тепер лиш за мідяки,
Демонструє вправність сраки.
Нехай молодь бачить, вчиться,
Як-то потка пригодиться.
***
Внученята оточили,
Ті, що досталь подрочили,
Бо залишила у спадку,
Свойсько, мило і сердечно,
Дрочать діти безконечно,
Під старечим пильним оком,
Хто як може, триска соком.
Нічну тишу не турбують,
Пісюна лиш гаманують.
Для розкоші і забави,
Старші діти в кутку хати,
Вчать кузиночку вбертати.
Та аж стогне в тихім спазмі,
Як доходить до оргазмів.
***
Порошить зима довкола,
Не дрімає бабця квола.
Все говорить без устану,
Пряде байку неписану.
Про трьох братів їх оселю,
І матулю із борделю.
Пригадались давні дії,
Та куревськії затії.
***
А навколо тиша така,
Малий внук в штани накакав.
Гурт забувши про клозети,
Про дрочіння і мінети,
Слуха, що то бабштиль каже.
Як багато років тому,
За морями, за горами,
Ріками і за лісами,
Жив король один багатий,
Добрий, щедрий, жалісливий,
Але дуже нещасливий.
Смуток мав за доньки долю,
Королівну-розпиздолю.
Хоча добра була й мила,
Понадміру закурвила.
І давала без вибору,
Рицарям, і пажам з двору,
Поганячам, кухарям,
Часом, навіть малярам.
Лежачи і настояка,
В цицю, в дупу і на рака.
Чи на дворі, чи в салоні,
Чи в клозеті, чи на троні.
Щохвилини, в кожнім часі,
Мріяла лиш про кутасі.

***
Король лаяв, став повчати:
"Всьому треба міру мати!
Такій пані гоноровій,
Не випада, недоречно,
Дупу тлумить безконечно.
Бо як є вже королиця,
Не махайся як кролиця.
Подавати приклад треба,
Не махатись без потреби.
Бо на взір її сваволі,
Нарід цілий геть спердолі".
Ну а їй то наць упало,
Кролівні все замало.
І на цілім царськім дворі,
Всі задрочені і хворі,
Ніхто більше не хендоже,
І махатися не може.
Всі вже були виїбані,
Ксьондз і навіть капелані.
Пиздольоної уроку,
Висмоктали їм з яїв соки.
Знані в короля їбаки,
Силу стратили до сраки.
Лой відпорскали до щенту,
Один з другим - імпотенти.
Раз їй так свербіла дупа,
Зґвалтувала епискупа.
Коли справи були марні,
Йшла їбаться під ліхтарні.
***
Аж нарешт дійшло до того,
Що з борделів усіх в місті,
Від куревських різних націй,
Посланці йшли в делегації,
Відстояти ситуації.
Та найбільше гебльована,
Впала в ноги свого пана.
Страх і гикавку здолала,
І таке йому казала.
***
"Королю ти наш і пане,
Панував ти літ доволі,
Заходив до нас в покої,
Був ти батьком для борделів.
О, вельможо наймудріший,
Радь, знайди нам ліпші долі,
Вже ніхто нас не п’єрдолі.
Штоса в нас нема щоночі,
Бо дармохи кожен хоче.
Як бордельний цех зкінчиться,
Курвам ніде притулиться.
Звичок люд уже не має,
Лярва твоя дупи дає.
Всяк запхає Пиздольоній,
На вулиці, задаремне,
Тим штовхає нас до нензи.
Всім дає і за доплату,
Що робить, порадь нам, тату?
О, яснійший наш, і паня,
Ми благаєм змилування!"
***
Белькотіння ті почувши,
Наказав з шкатули дати,
Кожній курві по дукату.
А потім замкнувсь в покої,
Зо два дні сидів в неволі,
Аж йму яя посивіли,
Заніміли усі жили.
***
Хоч король від горя плакав,
Блудницю замкнув в полоні,
У фортечнім, тихім схроні,
Натягнув їй пасок цноти,
Щоб не було більш курвоти,
Але зжаливсь на тужини,
І лише тогди, в останку,
Звелів дать свічок в’язанку,
Ще барильце вазеліни,
Най хендожить цілі днини.
Вона ж плаче, ще й голосить,
Їбака у нього просить.
***
Посидівши так до ранку,
Дав наказ, привести к замку,
Астронома із льорнетом,
Щоби той, дивлячись в руру,
Дав відказ як тую дзюру,
Раз на завше полічити,
Може словом, чи іначе,
Але справу ту рішити,
Від їбаня відівчити.
Навернуть її до цноти,
До порядку, без курвоти.
А якщо, цього не вміє,
То заміну йому вдіє,
Брехунів бо є, доволі,
Напророчить йому долі.
***
Астроном узявши лупу,
Заглянув принцесі в дупу.
Цирклем діру він поміряв,
І замкнувшися на вежі,
Розглядав небесні межі.
Планет шляхи видивлявся,
Поки у штани не всрався.
Крутив-вертів телескопа,
Складаючи гороскопа.
***
Астроном вернувсь до замку,
В третім дні, ще до світанку,
Є зажура в тому місті,
Він несе недобрі вісті.
***
З сумом зачитав планшети:
"Об’явили нам планети,
Королівну не втримати,
Її шал не вгамувати.
Ніц нема на те пігулок,
Не знайдено порятунок.
Та хіба, якщо знайдеться,
Моцний хуй, що не зігнеться,
Щонайдужча пуцька прийде,
Сила чарів наніц зійде.
Королівні потка пенькне,
З челюстів своїх виплює,
Сперму всіх прийдешніх хуїв.
Вогнем живим загориться,
На кавали розлетиться.
В тій хвилині, в тім моменті,
Стане наша Пиздольона,
Знов цнотливая правічка,
Соромлива, файна чічка".
***
Аж заплакав король з горя,
Не торкнувшись до сніданку,
В башту посадив він бранку,
Поряд євнуха тримає,
Стражникам не довіряє.
Ніхто тишу не бентежить,
Бо на брамі, коло вежі,
Рицарі стоять на варті,
Королю вже не до жартів.
***
А для люду королівства,
Наказ велів написати,
В усі землі передати.
- Хто направить Пиздольону,
Той візьме її за жону,
І достане її руку,
А в додачу, ще, у спадок,
Королівства половину,
Віддає він за дитину.
Поз’їзжалися руханці,
Пиздольної коханці,
Чародії, королі,
Заклиначі, ковалі,
Рицарі і кармазини,
З хуями немов дубини,
Силу міряють у дзюрі,
Хоч і тенькі мали хуї,
Але то гівна вартує,
Королівну не рятує.
Бо свербить її орало,
Пиздольоній все замало.
Король бачить, що си діє,
Геть утратив всі надії.
-Наніц все нехай урветься,
І нечистий там їбеться.
***

А тим часом геральдові,
В цілім краю, в письмі й мові,
Що-раз далі, далі й далі,
Шляхом маху добре дали ,
Про указ оповідали.
Аж поперли, ген-далеко,
Де за сімома горами,
Ріками і за лісами,
Була собі мала хатка,
Де в спокої і достатку,
Проживала стара матка.
З нею разом синів трійко,
Хуєлобе хатнє військо.
Вправні, вкохані і титі,
Нема рівних їм у світі.
Але кожен був інакший,
Бо нема що дивуваться,
З ким хотіла, йшла їбаться.
Коли була молодою,
Роздавала всім пиздою,
По борделях, і салонах.
Ще ходила з нею фана,
"З дупи краща Байзельмана".
Може сиві гультіпаки,
Що пестили її сраки,
Полковники-генерали,
І міністри, що лизали,
Були свідки тих історій,
А веселі капуцини,
Підтвердили б її чини.
Але то діла пройдешні.
Про синів говорим в решті.
***
Син найстарший,
Мав хуй грубий,
Чимось схожий до мачуги,
А боками товсті жили,
Що трималися за кили.
Скрізь вузли, якіїсь гузи,
Яя мав як два гарбузи.
Тим надбанням він пишався,
Хуєгромом називався.
***
Пиздолизом був син другий,
Бо своє пиздолизання,
Ставив вище за їбання,
І не було на планеті,
Краще нього у мінеті.
Тішать матку такі діти,
Але третя є дитина,
Що засмучує родину.
Пуцьку мав зовсім маленьку,
Куцу, скрючену, тоненьку,
У пизді не мав він форми,
Як глиста у хлороформі.
Десь-колись по її волі,
Раз на місяць попердолі.
Потім біг відсповідатись,
Бо не личить так їбатись.
***
Хоч брати його не били,
Але трохи не любили.
Часом матка говорила,
Не втаїти в мішку шила,
Наймолодший - дурноватий,
Від людей те не сховати.
***
Солодко жиє родина ,
Без махання ані днини,
Сини старші заробляли,
В спосіб той, що старші пані,
Брали їх на утримання,
За цнотливіть була плата,
До кишені клав дуката.
Матка їхня хоч і стара,
Теж давала за таляра,
На стояка, десь в клозеті,
Бо майстриня є в мінеті.
Лиш молодший, дурник третій,
Хоч ходив за дівочками,
І бавився між ногами,
Хоч подобавсь нареченим,
Був таки зовсім нікчемним.
Бо з глупоти свої часто,
Давав дупу педерастам.
І до спільної всіх злості,
Ніц не брав від свох гостів.
***
Але от у їх сторонку,
Вість прийшла про Пиздольнку.
Матка на дукат лакома,
Кличе сина Хуєгрома.
І говорить: -"Ти, мій сину,
Зароби нам того чину.
Доконать іди куревство,
Прихопи ще королевство.
Одягни ти гачі нові,
Вимий у струмку дубину".
Мати наставля дитину,
"Іди собі до століці,
Де напевне у темниці,
Сидить бідна Пиздольона,
І чекає Хуєгорма".
***
Попрощавсь, й без проволоки,
Пішов сміло в світ широкий.
Ішов горами, спав в лісочку,
Хуя полоскав в струмочку.
В штанях він не поміщався,
Тиждень як вже не їбався.
Бо рушаючи в дорогу,
З того не робив тривогу.
***
Як дійшов він до столиці,
Рушив зразу у темниці,
Де сиділа Пиздольона.
Зайшов в вежу без зупину,
Варту завалив на спину,
Потрощив усім мордяки,
Хуй твердіше залізяки.
***
З дверей світла бачить цівка,
Апетитна лежить дівка,
На постелях, розпашіла,
Хуя вже давно хотіла.
***
Довбня йому зачіпіла,
Тож береться він до діла.
Так гайтує, раз за разом,
Королівну б'є екстазом.
Перший, други день, десятий,
Хуєгром їбе завзятий.
Тужиться, дає їй копа,
Не виймає з тети чопа.
Засадив під пупа штоса,
Аж тече у неї з носа.
***

Мав одну він згубну звичку,
Що пердів як ставив тичку.
Пиздольону рве на двоє,
- Королівство буде моє.
***
По їбадлу місяць скаче,
Заморився, не іначе.
Нема більше в яях мази,
Не приходять вже екстази.
***
Край, зкінчилася йму сила,
Королівна вередлива,
Знов давай своє кричати,
-"Мене треба ще їбати".
***
Купу штосів він поставив,
Може би іще добавив.
Але варта за гузицю,
Хворого зтягнула з дзюри,
Потягла в шпитальні мури.
***
Байка байку повідає,
Не так швидко кутас грає.
Зходить літо, не та днина
Щось не видно курви сина.
***
Аж прийшли недобрі вісті,
Що стряслись у тому місті.
Зажурив її син старший,
Рядить другого на марші.
***
Пиздолиза кличе матка,
Повідає ту здогадку.
"Брату старшому твоєму,
Я не знаю по чієму,
І хоча не був малютка,
Не вдалася оборутка.
Пуцюрина йому впала,
В кінець є сумна та справа.
Не упустимо ми шансу,
Дамо ще раз реверансу.
Я щасливу дам монету,
Іди спродуй ще мінету.
Пах підтраскай й давай ходу,
Рятувати гонір роду".
***

Пиздолиз без проволоки,
Зараз рушив в світ широкий.
Але раз, ще на прощання,
Зробив їй таке лизання,
Що хоч була стара рура,
Все ж спустила її дзюра.
Пердячи в душі глибини,
Пішов світом на гостини.
***
Як дійшов він до столиці,
Пішов зразу у темниці.
Де в полоні, і без втіхи,
Витискає лой із піхи,
Сидить бідна Пиздольона,
Роздирає своє лоно.
Вартові геть збараніли,
Як уздріли, що вчудили.
Не було у них такого,
Лисак пхати поміж ноги,
Язиком він шкварить потку,
Всі чекають оборотку.
Із запалом та натхненно,
Не зважа на здивування,
Він береться до лизання.
За цицьки руками лапне,
Язиком в дірі він хляпне.
Крутить-вертить там фігуру,
Королівну грає в руру.
Ніби вуж у писку в'ється,
Коловротом він їбеться.
Так махав її три днини,
І зупину ні хвилини.
Як злизав пизді волосся,
Лихо потім з ним стряслося,
Сила вся зійшла до дупи.
Позходились епискупи,
Заспівали катихиза,
Зтягли з потки Пиздолиза.
Не беруть її мінети.
Несуть і його в лазарети.
Королівна кричить плаче,
Стогне, по кімнаті скаче.
Засвербіло їй у лоні,
- То замало Пиздольоні.
***
Що си діє, король тужить,
Вердикт нову волю служить.
Хоче скинути весь клопіт,
Каже: -" Хто закінчить се куревство,
Все отрима королевство.
Нехай правлять діти разом,
За моїм оцим указом".
***
Байка байку повідає,
Не так швидко кутас грає.
Стине шлях за Пиздолизом.
Найвправнішим спиногризом.
***
А тим часом, у тім краї,
Матка вісточку чекає.
Зходить осінь, не та днина,
Щось не видно її сина.
З того дуже нерви мала,
Що пизді війну програла.
Зуби в злості затискає,
"Най ту потку кров залляє.
Маю лиш одну дитину,
Дурновату як дубину".
***
Третій мав то все у дупі,
Воші пас він на залупі.
Так ґаздує тиждень цілий,
А в неділю по сніданку,
Полежать іде на ґанку,
По обіді у садочку,
Похропіть хотів в тіньочку,
Але щось йому мішає,
Задрімати заважає.
Щось гризе у нього яя,
Глянь у гачі, мала меньдя,
Сміло так, по яях швеньдя.
***
В хвилі він зкидає швіньки,
Мендю ловить, щоб скінчити,
Амінь їй приговорити.
А та воша нещаслива,
По людські заговорила.
"Чому прагнеш мої згуби,
Не вбивай ти хлопче любий.
Я також створіння Боже,
І іначе жить не можу.
Як колись кусну за яйо,
Люд від того не вмирає".
Дума глуптас, - що втім злого,
Бо не з'їсть мене цілого.
"Непотрібна твоя згуба ,
Йди ж бо з Богом, вошко люба".
Нагло вош з руки метнулась,
В чародійку обернулась.
В чарівника-чародія,
І до свого добродія,
Що від страху упріває,
Такі слова промовляє.

"Людська дужа ти істото,
Маєш в серці ти чесноти,
Рук об яя не шуруєш,
Мендам ти життя даруєш.
І за цей геройський вчинок,
Щастя наділю відтинок.
Дам тобі підказку певну,
Як спердолить королевну.
А, що іншим не по силі,
Докінчиш в одній ти хвилі.
Сил твоїх тут мало треба,
Не в кутасах там потреба.
Дам кондома, самоєба!
Має він ту дивну силу,
Як напхаєш ти на жилу,
Що робить, все розказати,
Дупу йому показати.
Штос за штосом, він за тебе,
Сам ту потку єбє, єбє.
Силу має чародійську,
Бо махає як все військо".
***
Той кондом всіх статків вартий,
Але є при ньому варта.
Чорти там його пильнують,
І найстарший із тих збуїв,
На своєму носить хую.
Він живе у старім замку,
Ми ж відкриєм тую клямку.
Забереш вогонь від сраки,
В дупу вб'єш з дубини чопа,
Потім даш по яях копа,
Дідько з болю, пердне, яйкне,
Кутас в тій хвилині зм'якне.
І коли на землю сяде,
Враз кондом із пута впаде.
Нема чого там чекати,
Хапай гуму і тікати.
***
Чародійський перстень маєш,
На шляху не заблукаєш.
Кинеш перстень на дорогу,
Побіжить тобі під ногу.
Поведе тебе до замку,
Маєш все зробити зранку".
***
Усміхнулася на рожу,
"Потки дать тобі не можу".
Більш нічого не казала,
І малою знову стала.
Похитав він головою,
Хоч була зовсім дрібною,
Королівський сан тримала.
Ще поради йому дала.
***
Посадив на ядра гречно,
Щоби було їй безпечно,
Дав їй слово, що не збреше,
Яй він більше не почеше.
***
У вечірніх сірих тінях,
Матку вщипнув він у сінях,
Оглянувся із порога,
Рушив тихо у дорогу.
Перстень чародійський кинув,
І потиху за ним двинув.
Вранці добрели під замок,
До нечистого на ґанок.
Він до дідьчого йде храму,
Штуркає ногою браму,
Двері відчинив поволі,
Тут не ходять з свої волі.
***
Засмерділо аж від страху,
Він вбігає в замок з маху.
Там його уже чекає,
Дідько чуха собі яї.
Дурник часу не марнує,
Довбню в дупу вже ладує,
Копа в яя дає з льоту,
Кляп запакував до рота.
Заричав чортисько в злости,
Довбня ломить йому кости.
Похилився хуй між ноги,
Кличе інших до підмоги.
Глуптас вихопив кондома,
Хазяйнує ніби вдома,
Копа доброго ладує,
Відтинає йому хуя.
І щосили душа має,
Із кондомом в ліс тікає.
***
Гуму вимив у струмочку,
Королівську ж їбать дочку.
Треба чистим інструментом,
Таким дивним реманентом.
***
За каблучку кінь попався,
Той, що дуже не брикався.
Так доїхав до столиці,
Й не робив він таємниці,
Що зіркове є знамення,
Королівське грати плем'я.
Попердолить Пиздольону,
І узять її за жону.
***
Як король про те дізнався,
До фортеці зазбирався,
Хоч сидів на уриналі,
Повтирав собі він яї,
Зад підтер, залишив ноцник,
Йде дивитись, що за йобник,
Нагло в місті мав з'явиться,
І до чого він годиться.
***
Бере за рамени гречно,
Кличе у покій сердечно.
Де в розкошах, трохи квола,
Пиздольона лежить гола.
Та, з пошани до корони,
Витягає два кондоми.
Свічі пальцями рівняє,
Дурня оком приміряє.
Каже, з сумом, без гіркоти,
"Тут ти будеш без роботи.
Подивись на мою дзюру,
Чим ти зробиш процедуру?"
***
Дурник каже її тату:
"Ви закрийте двері в хату,
Посидіть собі на варті,
У кутку при теплій ватрі.
Най ніхто нас не турбує,
Поки я її лікую".
***
Подививсь хлопак на неї,
Лізе тихо на постелі.
Витягає гуму з торби,
Світ не бачив її морди.
"Чи то сифом є заразне?
Я здорова, хоч без міри,
всі їбали мої діри".
Не говорить, а ні слова,
Бо слова - то є полова.
Скаче в ліжко і засує,
Гуму, що її врятує.
Самойоб, як вчуяв дупу,
Враз зібрався собі в купу.
І без сорому і встиду,
Як сто хуїв, так фальґує.
Спермою її годує,
***
Пані від розкошів писка,
Щохвилини сперма триска.
Таке в дупі тертя було,
Що з манди вогнем метнуло.
Потка в неї загорілась,
На кавали розлетілась,
Полум'я пішло в кімнати,
Палац треба рятувати.
Щоби той вогонь згасити,
Мали стражники летіли,
З відрами і сокирами,
На возах і з сикавками,
Навезли вони до вежі,
Що горіла у пожежі,
Швидко, до цього моменту,
Купу всього реманенту.
І по довгій, тяжкій праці,
Полум'я згасили в сраці.
***
Чарів збулась Пиздольона,
До лиця іде корона,
Знову є вона нормальна,
І поточка в неї файна.
Дурнику в рахунок дяки,
Королівства половину,
Виділив він за дитину,
Руку, серце, долі, щастя,
Хай не буде в них ненастя.
Чародійську тую гуму,
Він сховав, щоб без суму,
Із шкатули діставати,
Бабські потки лікувати.
***
Король був цілком щасливий,
І хоч зовсім був вже сивий,
Тиждень в кабаках сиділи,
З капуцинами раділи.
Аж йму яя посиніли.
Потім вечірок гуляли,
Знаних гостів зазивали.
І мене взяли в рахунок,
Молодій на порятунок.
Пили, їли танцювали,
Весело ми там гуляли.
Пані в піжмурки іграли,
Зі своїми коханцями,
Махалися між стільцями.
І мене іграли дружно,
Поки було в потці пружно.
Пробудилась під столами,
Ну його до курви-мами.
***
От таке вчудила менда,
Так зкінчилася легенда.
***
Сонце землю оглядає,
Байка краю добігає,
При каміні бабця сива,
Щось бурмоче й носом кива,
Учить, наставляє діти,
Як життя своє прожити.
************** ****************
**********************************************************
Вільний переклад Ігор Стожар 2100р.

текст читає Ігор Стожар

Наша кнопа